Фото надані Валіко Коробкадзе
Валентина Коробка (псевдонім Валіко Коробкадзе) – волонтерка, військовослужбовиця, членкиня руху Veteranka, яка через повномасштабну війну була змушена раніше вийти з декретної відпустки й залишити маленького сина, щоб захищати Батьківщину. Як вдалося стати кермувальницею БМП, про гендерні упередження в армії та нову спеціалізацію, яку зараз опановує бійчиня, – далі в матеріалі.
Коли розпочалися події на Майдані, Валіко була ще студенткою. Уже тоді дівчина активно вела волонтерську діяльність. Згодом вона взагалі залишила навчання й перебралася до столиці, де долучилася до громадянського руху «Відсіч».
2019-го Валіко повернулася з Києва в Полтаву й поновилася в університеті, щоб через два роки отримати диплом за спеціальністю «Соціальний педагог».
– Того року навесні я випадково потрапила на один зі злетів Жіночого ветеранського руху в Краматорську й побачила там просто неймовірних дівчат, які таке роблять, що дивишся і думаєш: «Боже, а жінки можуть служити в армії?» – розповідає бійчиня.
Раніше Валіко особисто була знайома з активістом і військовим Дмитром Коряком, який поліг у боях за українську незалежність на Донбасі 2015 року, і ця втрата не давала дівчині спокою.
– Я зрозуміла, що моя черга настала – замінити ту людину, яка загинула, – каже Валіко Коробкадзе.
Дівчина вирішила долучитися до лав Збройних сил України й підписати контракт. Валентина хотіла бути кермувальницею БМП. Спеціалізацію обирала, бо вже мала посвідчення водійки трактора й була досить технічно підкована.
– Я із села Лубенського району на Полтавщині, мої батьки – фермери. У батька не було сина, але все дитинство дві доньки навчалися того, що знає батько, тому я трошки ближче до техніки. Із 10-14 років я вже вміла керувати трактором, – розповідає бійчиня. – Окрім того, мені здавалося, що Жіночий ветеранський рух треба було популяризувати, адже це дуже крута ініціатива. Дівчат у війську дуже мало, і їм потрібна підтримка, тож мені захотілося показати шлях військовослужбовиці в армії з самого початку: як туди прийти і як там вижити.
Втім потрапити на посаду водійки-механіка БМП було досить непросто.
– У полтавському військкоматі мені сказали: «Ми жінок на такі посади не беремо». Потім зателефонували до Гадяцького, запитали, чи не візьмуть вони, і там теж відповіли, що ні. Я вирішила поїхати до Харкова, бо там військкоматів більше, і спробувати обійти їх. У Новобаварському військкоматі був рекрутер Сергій із Криворізької окремої танкової бригади. І він мені каже: «Ти зможеш, вибирай собі посаду». І я дивлюся: «О, те, що мені треба, мехвод БМП», – каже військовослужбовиця.
На той час перелік бойових посад для жінок у війську розширили, але гендерні стереотипи в армії залишилися.
Валіко Коробкадзе відправили проходити курс молодого бійця до військового навчального центру «Десна».
– Дівчат було близько 20 у групі. КМБ усі проходили в одному місці, тому нам виділили одну спільну кімнату, туалет з іншого боку будівлі й душ, – розповідає Валіко. – Навчання на курсі молодого бійця тривало 45 днів і було досить інтенсивне. Норматив один для чоловіків і жінок – вийти і вижити, а потім – «обкатка» танком.
За словами Валіко Коробкадзе, поблажок дівчатам не давали, окрім того, що їм можна було не брати плити для бронежилетів на польові виходи.
– З іншого боку, мені здається, це не дуже добре, тому що треба звикати. Попри це, ми всі схудли дуже, адже навантаження було величезне, – каже військовослужбовиця. – Нас багато чого навчили на тому курсі молодого бійця, зокрема – постояти за себе й що робити, якщо, наприклад, командування порушує твої права.
«Факт залишається фактом: жінці дуже складно знайти у війську місце, де до неї нормально ставитимуться»
Саме під час КМБ у Валіко стався конфлікт із ротним. Офіцери напідпитку знущалися зі «срочників». Дівчина втрутилася й стала на захист солдатів, за що пізніше поплатилася.
– Я сиділа й грала на гітарі «на курилці». Ротний підійшов до нас і сказав, щоб усі дівчата шикувалися в центральному проході казарми. Ми вийшли і він мені сказав віддати гітару. Зрозуміла, що щось не те, і відповіла: «Не дам». Ротний потягнув мене до себе рукою, іншою висмикнув гітару й розбив інструмент.
Після цього Валіко Коробкадзе запитала поради в Марії Берлінської, що робити в цій ситуації. А та поговорила про інцидент із тогочасним комдивом “Десни”. Вище командування сказало, що це не перша схожа ситуація з ротним, але доказів та свідків не було, а дівчата не хотіли свідчити проти ротного й старшини. Врешті конфлікт завершився тим, що ротного згодом перевели до іншого підрозділу.
Окрім того, під час курсу молодого бійця Валіко Коробкадзе зазнала сексуальних домагань з боку цих самих ротного та старшини. Дівчина написала рапорт, знайшла свідків. Командування оформило розслідування, був судовий позов, але врешті справу закрили.
– Судове засідання відбулося без мене, мені про нього не повідомили, але потім сказали, що передавали інформацію. Якби я була там, то, можливо, усе було б інакше, але на той час я вже служила в Кривому Розі, і звідти їхати в «Десну» було далеко і ніхто б мене не відпустив з бригади, – розповідає бійчиня. – Але факт залишається фактом: жінці дуже складно знайти у війську місце, де до неї нормально ставитимуться. Не можна передбачити, коли хтось із командування або з солдатів надумає занести на тебе руку або порушити твої громадянські права.
Після курсу молодого бійця було ще 45 днів навчання безпосередньо за фахом, де вчили керувати БМП, яке для дівчини було більш вдалим і спокійним.
«Коли приходиш у новий колектив, то спочатку доводиш свою фаховість й що не «відлинюватимеш» від служби»
Валіко протягом двох років прослужила в механізованому батальйоні 17-ї окремої танкової бригади. Прибула з «Десни» до Кривого Рогу восени 2019-го, а вже навесні її підрозділ відправили на полігон на Олешківські піски, звідти – на Водяне, а згодом – село Тарамчук Донецької області.
Каже, що спочатку чоловіки у її військовому підрозділі скептично поставились до того, що БМП керуватиме жінка.
До Валіко на посаду водійки-механіка приходила жінка, яку практично одразу перевели в штаб працювати з паперами.
– Пізніше мені казали, що ширилися чутки: «У вашій роті служитиме баба. Знову буде, як ота попередня». Але загалом стосунки на службі як із солдатами, так із командуванням складалися дуже добре.
– Коли приходиш у новий колектив, то спочатку доводиш свою фаховість й що не «відлинюватимеш» від служби. Тоді вже колектив розуміє, що ти справді служиш на рівні з іншими. Якщо виконуєш накази вчасно й правильно, то все добре в армії, – резюмує бійчиня.
Попри те, що Валіко Коробкадзе знається на техніці, більшість несправностей БМП ремонтують командою.
– У кожному механізованому батальйоні є служба ВТЗ. І її представники разом із старшим механіком батальйону допомагають ремонтувати техніку. Наприклад, якщо треба замінити передній торсіон у БМП, то самотужки ніяк не впораєшся. Натягувати гусеницю, яка порвалася, теж треба хоча б удвох. Який би крутий механік не був, він все одно працюватиме в команді, – резюмує Валіко. – Є, звісно, важкі речі, які сама не піднімеш, акумулятори тощо.
«До кінця весни приблизно 60% людей, із ким служили й товаришували, не стало»
Повномасштабна війна застала Валіко Коробкадзе в декретній відпустці. На той час бійчиня вже народила сина.
– У декреті було складно, не лише з 24 лютого, а практично з 16-го ми тримали зв’язок із нашими хлопцями й дівчатами. Вони казали, що їх дуже почали обстрілювати, задовго до початку повномасштабної війни. Були перші двохсоті, перші друзі… До кінця весни приблизно 60% людей, із ким служили й товаришували, не стало. І залишатися в декреті ставало нестерпно, – каже бійчиня.
Контракт у чоловіка Валіко закінчився за тиждень до повномасштабної війни. Його не мобілізовували, адже бійчиня, хоча й перебувала в декретній відпустці, вважалася на службі.
Чоловік не продовжив контракту, йому хотілося бачити, як росте син. А Валентина ухвалила непросте для себе рішення повернутися до Збройних сил.
– Вийти назад на службу було складним питанням для мене, бо зв’язок матері й дитини досить потужний. Залишити сина, навіть якщо з батьком чи з дідом і бабою, дуже тяжко. Але довелося, із огляду на те, що я справді мала досвід. На війні з мене більше користі, я бачу потреби свого підрозділу й мені досить добре вдається фандрайзинг, бо маю досить багато контактів. Тож вирішила, що маю повернутися й допомагати своїм, пройти цю війну, тому що негоже залишатися вдома, коли інші помирають. Якщо ми всі не долучимося, то програємо, – каже бійчиня.
Валіко Коробкадзе повернулася на службу всередині цього літа. І тут уже під час призначення спрацювали не гендерні упередження командування, а здоровий глузд.
– Я хотіла на свою посаду кермувальниці БМП, але новий комбат сказав, що не поставить мене туди, бо маю малу дитину, а мехводи дуже гинуть, – розповідає військовослужбовиця. – Із 30 осіб з наших екіпажів, які служили до “повномасштабки”, залишилось семеро людей. Усе-таки хочеться вижити, це головна мета.
Коли Валіко повернулася в бригаду, їй стало відомо про проєкт EVA й БО БФ «Дігнітас», які збирали кошти на навчання та забезпечення дронами 100 аеророзвідниць.
– Мені написала пілотеса FPV-дронів Анжеліка Волович, яка навчалася керувати ними, здається, у Британії. Вона розповіла мені, як це круто, коли ти бачиш сатисфакцію на власні очі, – сміється військовослужбовиця.
Бійчиня не планувала ставати операторкою FPV-дронів, але комбат сказав, що планує поставити її на посаду зв’язківниці. І Валіко все-таки вирішила перекваліфікуватися.
Дівчата, які навчатимуться за цією програмою протягом 33 днів, отримають балістичний набір і 10 FPV-дронів на бойові позиції.
– Школа навчає всіх, але в межах цієї освіти є програма лише для дівчат, хоча вона нічим не відрізняється. Навчання нескладне й дуже захопливе, якщо своєчасно виконувати тренування на симуляторах (не менше 40 годин за час освітньої програми). Потім передбачені польоти дронами. Процес дуже цікавий. Якщо хтось хотів літати, то це саме про те, – каже бійчиня.
Зараз Валіко Коробкадзе планує завершити навчання, досконало опанувати керування дронами й стати фахівчинею своєї справи.
Раніше Валіко військовослужбовиця писала поезію. Попри війну, бійчиня знаходить час для творчості.
– Віршів немає, але все перейшло в прозу. Хочеться писати про себе, дитинство, про те, про що ніхто не згадає, коли я помру. Є матеріал і для соцмереж, і для книги, яку, можливо, видам, коли виросту, – іронізує військовослужбовиця.
Валіко Коробкадзе додає, що повернулася на війну не лише заради своїх побратимів і посестер, а й заради сина та нових поколінь:
– Хочу сказати словами Дмитра Коряка: «Якщо ми не боронитимемо тут, то колись вони дійдуть і до Полтави, і до Києва, і тоді наших дітей не буде де виховувати».
Текст: Наталка Сіробаб
Фото – надані Валіко Коробкадзе
