Тур одного із найвідоміший кобзарів України, засновника Полтавського кобзарського цеху, майстра народних інструментів американця з Пирятинщини Юрія Фединського розпочався в січні. Музикант та його колежанки Тетяна Герасимова та Катерина Гаврилова сіли в автівку, взяли найнеобхідніше – інструменти та віру в Бога – й вирушили дорогами війни. Читайте на нашому сайті інтерв’ю з кобзарем.
– Пане Юрію, розкажіть, якими дорогами Сходу довелося мандрувати?
– Цей тур – моя особиста ініціатива. До нашого туру увійшли такі населені пункти: Харків, Святогірськ, Маяк, Слов’янськ, Констянтинівка, Курахове, Дніпро, Запоріжжя, Нікополь, Херсон, Миколаїв. Ми поїхали туди, куди нас запросили, і туди, куди мені було цікаво їхати.
– Які враження залишила поїздка?
– Враження дуже позитивні. Всі були раді нас побачити та послухати. Не було ніде якоїсь недовіри чи зневаги, збиралося багато слухачів. Щодо настроїв місцевих, склалося враження, що схід готовий до українізації. Путін там вже не друг. Земля очиститься від московського осквернення.
Яскраві враження ми отримали кругом, особливо там, де були присутні діти та військові. У деяких містах було багато зустрічей: у Запоріжжі (6 зустрічей-концертів), Дніпрі (2 концерти), Миколаєві (2 концерти) та Харкові (2 концерти).
Але для мене наяскравішими зупинками нашої поїздки стали дві. Перша – у районі Курахового, найближче до фронту (10 км від Донецька), куди ми поїхали на запрошення нашого земляка Вадима. Там було найнебезпечніше, вибухи не припинялися весь час. Але й кобзарування там було найпотужніше та найдоречніше.
Друга – у Харківському музичному клубі «LF club». Там склалася парадоксальна ситуація: всі звикли до американського джазу чи року, і тут з’являється ніби-то справжній янкі, але грає для них абсолютно невідомий український репертуар. Звук був перший клас, ніколи так гарно не звучали мої інструменти! Приїхало чимало рокерів, також волонтери, навіть декілька з Нью-Йорка та Лос-Анжелеса. Я був страшенно втомлений, цілий день за кермом від Миколаїва до Харкова, ризикував втратити голос. Але дух в тому клубі був особливий, люди були дуже дружні – зібралася повна зала. Я замовив лате, щоб прокинутися. Так, добре! Замовив друге – ще краще! І хоч я був під впливом кави, але все одно страшено втомлений, якийсь дивний стан – край божевілля, але потім з’явився дух музики… Люди сіли і, мабуть, 3 години не рухалися. Концерт почався о 18.00, а поїхав я вже о півночі. Я говорив про все без прикрас та комплексів. Не поспішав, отримував від цього насолоду. А після концерту дуже багато музикантів взяли мої інструменти та грали з великим натхненням. Ніби-то перший раз в житті тримали українські народні інструменти.
До речі, наприкінці концерту я співав для хлопців-рокерів їхні улюблені гурти: Black Sabbath “War pigs”, Doors “The End”, The Beatles “Yesterday”, Metallica “Unforgiven” та пісню сліпого кобзара з Техасу Willie Johnson “Кант про Іоана Одкровителя”. Усі підспівували та аплодували. Також ми там зібрали пожертву 5000 гривень на військо. Клуб дійсно класний, має чудову студію та кілька сцен, одна зала оформлена в стилі військового окопу. Після пригощань смачним гамбургером та празьким темним пільзнером я міцно спав, як дитина. Те, що не зірвав голос, це якесь диво.
– Пане Юрію, яка мета вашої поїздки на Схід?
– Приносити користь Україні через кобзарство. Це захист через дух праведності, позитивізму, дух наших предків та історичних національних лідерів, дух кобзарства.
– Розкажіть більше про окремі цікаві зупинки на маршруті.
– Абсолютно унікальний концерт був в День соборності. Зі Слов’янска, де ми були три дні, ми вирушили до Бахмута. Увесь час ми шукали, де кобзарувати: чи центр незламності, чи іноземний батальйон в Краматорску, чи в ресторані, де вечеряють солдати… Але тут ми нічого не знаходили, і так рухалися ближче до фронту. Мали хорошу можливість побачити місцевість дорогою. Вже надвечір приїхали в містечко Констянтинівка за 20 км від Бахмута, де тривали серйозні бої. Солдати порадили не їхати в сам Бахмут. І ми відчули, що кобзарувати там не вийде, а їхати й не грати – було б дуже прикро. Тож рушили назад до Слов’янська. І от халепа – скінчився бензин! Аж там, за 15 км від фронту, нам з’явилася новенка бензоправка ОККО! Дивина, як оаза для водіїв. Там було багато військових, і було дивно почуватися цивільним серед них – у цьому місці та в цей час. Працівниця ОККО чомусь запитала, що я шукаю, такого раніше зі мною не траплялося. Вже в авто моя колега Таня запропонувала нам кобзарувати на заправці. Я думав, вони відмовляться…
Але виявляється, та жінка була ще й власником АЗС. І хоч вона здивувалася, але відразу сказала «так», запропонувала перекус та ночівлю. Хлопці-військові нас слухали кілька годин, подякували. Дехто з них вже бачив нас в Ізюмі, тож тішилися як своїм знайомим. Такі вечори пам’ятаються все життя.
– Чи співали десь під звуки вибухів та пострілів?
– Звичайно, найунікальніша зустріч була з Вадимом Кирпиченком та його взводом поблизу Курахового. Це було дуже близько від фронту. Пам’ятаю, я тоді хотів їсти та спати. Ми цілий день їхали від Слов’янска майже до Донецька. Дорога була більш, ніж стресова: вже в Кураховому почалися вибухи. Але ми їхали далі, до військових – дорога була пуста та самотня, тільки наколо окопи та дух фронту, що зовсім поруч. Там вже вибухи не зупинятися весь час. Нам сказали, що гради «привітали мешканців вранці». Наш променад до крамниці був дуже холодним, вітряним і даремним – крамницю зачинили через сильне бомбардування. Тож ми повернулися до теплої хати наших військових, хотілося спати, а не кобзарувати.
Приємно згадувати, як хлопці приготували фантастичну картоплю-пюре та салати, кращої вечері просто не буває. Кобзарували в маленькій кімнаті, де було дуже тепло й затишно. Хлопців було небагато, 7 всього. Через обстріли зникло світло, тож ліхтарик сворював камерну атмосферу. Таня чудово грала, мабуть, це був її найкращий виступ. Зібралася найінтимніша компанія за весь наш тур кобзарування. Надворі – бомби, смерть та війна, а всередині – сердечна компанія. Я сказав слово до наших найкращих героїв. Це хлопці, готові до смерті. Це особливий стан, я мало такого бачив в житті. Але й були поради, як жити далі. Також слово – про рай з Богом… І пісні якраз створені для цих хлопців, там і тоді. Для мене та Тані честь бути там, щоб дати їм хоча б цю підтримку. Після кобзарування ми забули про страх, бомби та війну. Ми були під небесним захистом. Московська армія, здавалося, що абсолютно ні на що не здатна, навіть страшити нас.
Але якраз тоді, під час нашого виступу, хлопцям зателефонував командир. Каже: «Готуйтеся до бою! Москалі готуються до штурму!» Мене це не здивувало, я думав, це звична річ. Але хлопці кажуть: «Ні, такого дзвінка не було за їхні 3 місяці на фронті».
Я ліг спати, а хлопці ні. Вони пакували всі речі, щоб були готовим до «fight or flight». Таня почала панікувати, питала в хлопців, де гранати чи ніж, адже краще вмерти, ніж бути згвалтованою москалями. Я не відчував страху тоді, тільки хотів спати. Я пояснив Тетяні, що якщо ще буде виклик від командира, будемо втікати вночі, якщо ні – можемо поспати. Зранку знову бомбили, вже сильніше. Ми сіли та поїхали до Дніпра. За нами їхав танк, і ми за танком. Приємно мати можливість тікати від небезпеки, але неприємно залишати хлопців там. Добре було б знайти десь гвинтівку, але Таня не була готова до цього… Наш пост є кобзарський, не козацький. І треба ще і ще кобзарювати для наших військових та взагалі кругом.
– Чи було Вам страшно в поїздці?
– Взагалі не страшно їхати. Я вже звик протягом року. Інколи я кажу, що ми занадто веселі. Це передається на концертах, на блокпостах, нас завжди пропускають, нам довіряють.
– Ви кажете, що звикли? То це не перший тур?
– Ми жили в Києві від початку війни аж дві місяці, поки московські війська не втекли з Київщини та Чернігівщини. Спочатку ми були тиждень в Боярці, потім переселилися до квартири на Оболоні. Жили разом: я й мої учні Олег Бут, Олеся Чайка та Таня Герасимова У Києві ми кобзарували щодня в метро та кілька разів на день у військових таборах.
– Чому поїхали саме до Києва?
Така логіка: якщо Київ не впаде – тоді Україна не впаде. Ми працюємо з духом, завдання було – передати дух Києву. На той час всі боялися, більшість втікали. Але в нас був піднесений настрій. Це передалося на всі блокпости та кругом, куди ми їздили.
Ми практикував так під час обох Майданів. Війна – це все Український Майдан. Після Києва потрібно було відразу їхати на деокуповані території. Навіть коли не було дозволено, ми їхали до Білогородки, Ірпеня, Бучі, Макарова, Бородянки. Потім до Чернігова, Полтави, Харкова, Дніпра, Запоріжжя, Одеси, і потім по всій країні – аж до Львова і назад до Києва. Тоді бензин скінчився… і я поїхав до США. Там я збирав кошті на ЗСУ та на можливість кобзарувати в Україні далі.
– Пане Юрію, тобто ви грали в Києві та містечках саме під час російського наступу та окупації?
– Ми були там ще перед бойовими діями. 25 лютого ми вже їхали до Білої Церкви, потім – до Боярки, потім – до Києва. Ми їхали у Васильків і вже чули російські літаки. Нам не дозволили там ночувати, але не сказали чому. Наступного ранку ми вже розуміли. Перший тиждень ми в Боярці жили разом із Тарасом Компаніченком (очільник гурту «Хорея Козацька» – авт.). Ми бачили приїзд москальських танків, бомбардування нафтобази. Увесь час були вибухи. Бачили у Вишневому потужні гармати, які стріляли на Боярку, черед річку Ірпінь. Ми навіть в Білогородці кобзарували кілька разів, на фронті. Бачили московський табір там. Час від часу протягом виступу потрібно було тікати від бомб. Але ми були без страху. Мали запрошення до Ірпеня, але в місто нас не пустили тоді, сказали, що вбили журналиста з The New York Times годину перед тим…
Потім ми поїхали на деокуповану Харківщину, на Донеччину та Херсонщину. Там повна руїна. Люди там пережили найгірше, але не тікали. Вони вигладали страшно, не виспані, змучені. Наприклад, у Куп’янську було бомбардування, а люди приїхали по гуманітарну допомогу з Європи й залишилися на концерт. Це мене тішило. Вони могли б відразу додому та ховатися від вибухів, але залишилися. Це було унікальне кобзарування. Люди інакше слухають, більше уважні, кожен слово ловлять. Люди хочуть надію і приїхали з повним оптимизмом та любов’ю, без страху. Їм дивно, що якийсь американець завітав до них, але відчувають, що справа не проста. Вони бачать дивні інструменти, дивні побожні та історічні пісні, абсолютно не відомі. Їм часом здавалося, що ми впали з неба до них. І дійсно, це для нас місія, а не лише музика. Ми віримо, якщо гуртом молимось за мир та захист, що з’являться легіони ангелів. А проти ангелів московська артилерія не війде! Варто ризикувати заради національної безпеки.
– Пане Юрію, Ви розповідаєте про ці виступи піднесено та навіть радісно. Ваша команда дійсно безстрашна.
– Так, хоча й ми живемо в такій складній реальності, ми намагаємося бути на позитиві. На фото чи відео можна побачити, як нам весело на свято Йордан, коли ми втрох купалися в річці поблизу Святогірска. Спочатку я відмовився, боявся втратити голос. Але дівчата дуже захотіли. Але який страх? Це Йордан. Я знаю, що мої конкуренти б скористалися цим моментом проти мене. Адже можна не тільки звинуватити мене, що я порушую кобзарську традицію, кобзаруючи з дівчатами, але ще й купаюся з ними в самих трусиках – це суцільний скандал! Але коли немає жодного страху, ти працюєш інакше. Ти не боїшся шокувати людей. Якраз навпаки, дух революції дозволяє все робити, що треба. І цей дух нас веде до фронту. Надіюсь, що ця безстрашність веде нас всіх до перемоги. Путін має боятися, не ми. Росія нехай буде охоплена страхом, коли іде на масову загибель. А не ми. Ми маємо співати пісню перемоги.
Я впевнений, що ми маємо бути поруч з наші захисниками, а не втікати на диван у США. Ми є носіями духу перемоги, та за нами багато поколінь героїв, які чекали на цей момент. Нехай з нами будуть Шевченко, Мазепа та Скоровода. Це їхня перемога.
– Остання зустріч цього туру відбулася в Пирятині. Що плануєте далі?
– Зараз тур скінчився, але війна ні. Мабуть, буде вірішальна фаза. Та я мушу їхати знову на кілька місяців до США на кобзарування. Хоча це важко залишати Україну зараз. Я маю дружину та 5 дітей і я мушу їх залишати в цей час. Але треба там продовжувати підтримку. Громадяни США мають знати, хто ми, та правду про наше сьогодення. Я знаю правду. Це культурна дипломатія і це надзвичайно важливо. Вони добре сприймають мене як американця. Якщо я попрошу гроші, зброю та молитву – вони дадуть. Потім я знов приїду додому, і знову – на фронт, у наступний тур. Це також будуть гарячі точки по лінії фронту. Я малюю лінію, лінію, яку Москва більше не переступить ніколи.
Авторка: Олена Гуленко
