Поки в українських селах доживають свого віку стіни покинутих старих хат, у Козубівці на Полтавщині знайшли рішення, як оживити село та заробляти на туризмі. У селі Козубівка стару хату, про яку ходять легенди, перетворили в музей українського сільського життя.
Музей-садибу зеленого туризму «Омелькова хата» створили Неля Даниленко та Олександр Рожко, переїхавши з Хоролу в село. Зібрали в музеї унікальні експонати та продовжують це робити. Збирають спогади старожилів, записують звичаї та традиції. Зберігають все, як і чим жили в селі раніше. Унікальність музею не лише у тому, що там є колекція старожитностей. Тут туристи можуть заночувати. Конкретної плати за гостинність та враження господарі не встановлюють. «Фундамент» з’їздив в «Омелькову хату», розповідаємо, що побачили та чому уже зараз варто планувати поїздку у Козубівку.
Нагадаємо, в рамках проєкту «Це з музею, дивись!» ми відвідуємо музеї, які діють на сільських територіях Полтавської області та розповідати про них. Вважаємо, сільські музеї вартують посиленої уваги. Експонати, що зберігаються там, як і люди, які створюють сільські музеї та підсилюють цим туристичну привабливість регіону – унікальні та варті того, щоб про них дізналися якомога більше. Тож чекайте незабаром на нашому сайті ще більше репортажів з туристичних мандрівок в музеї, які діють у селах та селищах! А зараз – пропонуємо дізнатися більше про сільську «Омелькову хату».
Як створювали музей у хаті, де на горищі знайшли радянський скарб, а власники розповідають про привида
Два роки тому Неля Даниленко та Олександр Рожко переїхали з Хоролу (Полтавська область) у глухе село Козубівку. Купили у селі стару хату та почали відбудовувати її, щоб мати можливість показувати людям уже зібрану раніше колекцію старожитностей.
Усі речі показують туристам такими, якими ті збереглися – знайдені одяг чи рушники не ремонтують. До всіх експонатів можна доторкнутися, роздивитися, потримати в руках, приміряти. Такий же підхід й до самого музею життя в селі – без туалету і душу в будівлі.
– Для мене сільський зелений туризм – це хата в такому вигляді, в якому вона була раніше. Туалет – надворі. Душ – надворі, літній. Опалення – піч на дровах, – каже Неля.
У відродження сільської хати обоє вкладають власні кошти, зазвичай це звичайна заробітна плата Нелі, яка працює юристкою та Сашка, він працює у газовому господарстві. Заощаджень, які б можна було вкласти у розвиток садиб, зізнаються, не мають.
Повернути у спогади та відчуття дитинства в селі – одна із цілей, яку взялися втілити Неля та Олександр. За задумом, каже Неля, в музеї не тільки на старовинні речі подивитися можна, а й відчути себе так, наче приїхали у гості до діда та баби.
– Де можна показати старі речі, як не у сільській хаті? Я все життя збираю колекцію старих речей. Описую цікаві історії, а кожна річ має свою неповторну історію. І в цьому її цінність, не лише в тому, що вона старовинна, – розповідає Неля.
Ремонт у сільській хатині, яка не дуже далеко від Хоролу, зробив Сашко сам. Обоє – Сашко і Неля – діляться, що відчули себе у селі, ніби вдома. Усі меблі, які є в музеї, так само як решта експонатів – з покинутих сіл та хуторів. А хату, як виявилося, купили з історією. І ця історія стала ще однією туристичною родзинкою Козубівки.
– Померла бабуся, власниця хати. Діти померлої невдовзі продали нам будинок. Першого ж дня, коли купили, заночувати у ній. Тоді тут не було нічого, посеред стін був диван, зараз він у нас на подвір’ї як експонат. Ще була шафа, стіл, – каже Олександр.
Неля й Сашко розповідають, чому хата – Омелькова.
– У «Омельковій хаті» жила баба Катерина, але всіх називали Омельками. Ми довго не могли зрозуміти, чому називаємо адресу, а нам у відповідь «ааа, Омелькова хата!». Розповідають старожили, тут в часи революції жив дід Омелько. Він був дуже харизматичний, мав двох жінок. Його у селі знали всі, міг вдягти на голе тіло фартуха й ремонтувати черевики, – розповідає Неля, вона займається дослідженням історії Козубівки та навколишніх сіл. – Тому місцеві досі замість адреси кажуть за ознакою хто у хаті колись жив. Ми ж заради туристів, щоб їм було легше добиратися та для колориту вирішили залишити таку назву.
Хоч хату називають Омельковою, сам справжній Омелько у ній не жив, жили його нащадки.
– Почали якось запалювати піч в хаті, не йде дим. Залізли на горище, пошурхали, випав вузлик з копійками. Це радянські гроші, але за тими мірками можна було все село купити. Баба Катерина, яка тут колись жила, жила бідно. Але бачите чемодан? У ньому гроші, знайдені і різних кутках на обійсті. Знаходили гроші у вуликах, усюди, навіть коли виноград саджали, викопали гроші, – каже Неля. – Якщо порахувати все, що знайшли, що бачите у чемодані, – це великі на той час кошти, дуже. Адже тоді корова коштувала 33 рублі. Ховала гроші жінка, яка і давнину жила в цій хаті, бо показати свої доходи в радянські часи вважалося злочином, не могла цього зробити. Як розповідають сільські старожили, була знахаркою. Уміла, кажуть, відшептувати корів, лікувала травами. Розкажу таку історію, коли ми в’їхали у хату, в шафі я знайшла бабині сережки разом з одягом. Для мене це дуже неприйнятно, але саме ті сережки я захотіла вдягти, і не знімала їх потім протягом року. Так було в них комфортно. Але коли ми знайшли копійки, зсипали до одної купи й намагалися винести гроші з хати, не змогли зробити цього. Я хотіла вивезти гроші у Хорол, щоб передивитися їх, почистити. Того ж дня вийшла відчинити ставні на вікнах, наступила в траві на розбитий стакан, поранила сухожилля. Де він там взявся – невідомо нам досі. А Саша упав на рівному місці і тепер в нього в спині пластина. То ми повернули гроші на місце і більше ніколи не намагаємося винести їх з хати, – ділиться історією знахідки Неля Даниленко.
Колишня власниця хати, розповіла Неля, любила чистоту й порядок. Каже, старожили пам’ятають її як ту, яка ночвами сніг з двору виносила, щоб вода потім не стояла. Неля з Сашком зрозуміли, кажуть, співпадіння: якщо вони у хаті чи на подвір’ї щось валяють, будують чи інші зміни роблять, «відчувають», що колишня власниця «сердиться»:
– Минулого року в погребі наставляю банки, думаю, потім колись приберу. Й заставила всю долівку. Якось йшла, відчиняю двері – і падаю, спиною з’їхала східцями. Й ми тоді зрозуміли: коли у хаті все чисто, добре, то тут спокійно. А як тільки ми робимо зміни чи є непорядок якийсь, то щось неодмінно станеться, – каже Неля. – До речі, баба Катерина похована на кладовищі, воно не далеко, то «бачить» хату звідти.
До слова, на подвір’ї, за розповідями власників музею, було багато погребів з ходами. Більшу частину погребів Неля і Сашко засипали, оскільки вони були в аварійному стані та туди могли провалитися туристи. Кажуть, розпитували місцевих старих людей, то таку кількість погребів мала лише хата Омелька. Навіщо – досі залишається загадкою. Одна із версій – зимівник для бджіл. А на горищі, окрім грошей, знайшли запаси взуття, свічок, сірників, посуд царських часів. Загалом на території музею було два дворища.
Чому «Омелькова хата» може потрапити в Книгу рекордів України
Серед безлічі експонатів, яких в музеї можна нарахувати щонайменше кілька тисяч, Неля звертає увагу на куток з іконами, на якому стоїть вінок. Це – старовинний весільний вінок з кори дерева. Його знайшли всередині однієї з ікон. Така була в давнину традиція – весільні вінки ховати в ікону, як оберіг родини.
– Вінку щонайменше за сто років. Квіти виготовлені з сировини рослинного походження, швидше за все, це кора дерев, судячи з волокон. Є шафа, скоріше за все, судячи з її вигляду, вона з панського маєтку. Ми трішки відновили її колір, але не ремонтували, нижніх дверцят немає, – говорить Неля. Ще у нас є колекція сільничок, їх приблизно 30. У кожної була своя хата, своя господиня, своя сіль. Уявіть тепер, скільки покинутих хат, і не в кожній ми сільнички й знаходили, – ділиться Неля.
Кожна зібрана та збережена Нелею й Сашком річ має свою історію. Тут є старовинний одяг, прикраси, гроші, меблі, ікони, книги та журнали, вишивка, листівки, старовинні фотографії, на яких збереглися свідчення про тогочасну міську та сільську моду. А ще – раритети техніки: фільтр для телевізора, звукові листи (на пошті записували голос на тонку плівку, відправляли, потім адресат міг прослухати це на патефоні), музичні інструменти, пластинки, радіо зразка часів до початку Другої світової війни, зошити із записами сільських жителів. Наприклад, зберігся колгоспний зошит із записами про трудобудні.
Особливе місце в музейній експозиції – посуд. Є царських часів, посуд з Франції, часів Другої світової війни (неподалік Хоролу є так звана Хорольська яма, нацистський табір для військовополонених Червоної Армії у місті Хорол, що існував з 20 вересня 1941 по 15 вересня 1943. У шести з відомих братських могил покоїться прах від 91,5 до 100 тисяч людей – прим.авт).
Колекція посуду налічує до тисячі екземплярів.
– Хочемо запросити представників Книги рекордів України, щоб зафіксувати найбільше зібрання посуду радянських часів, – розповідає Неля – Цим займатиметься відділ культури нашої громади. У нас є підписані тарілки на 8 березня, до інших дат, розписані вручну.
Неля показує ще одну збережену традицію навколишніх сіл. Місцеві виготовляли прикраси з листівок та фотографій. Робили сувенірний посуд, шкатулки, невеликі вази тощо. Говорить, пам’ятає, такі речі виготовляв її дід, батьки – уже ні.
– Коли знаходимо якусь річ, стараємося дізнатися її історію, досліджуємо, описуємо. Планую систематизувати всю колекцію, описати яка річ звідки, хто приніс, звідки з’явилася у нас, – каже Неля Даниленко.
Ще одна гордість музею – старовинне трюмо та колекція косметики і парфумів. Чи то пак, залишків від них, оскільки ці речі також дуже старі, розповідають власники «Омелькової хати». Неля знайшла і створила колекцію косметики 1950-років: блиск-помада, пудра, духи.
Музей їжі: туристів частують стравами, рецепти яких збирають у старожилів
Готує для туристів зазвичай Сашко. Він – дипломований кухар. Разом із Нелею їздить у гастрономічні експедиції, записує від старожилів рецепти. Потім відтворюють їх удома, пригощають туристів. Неля розповідає, особливо туристам подобається борщ на карасях, квашені кавуни. Ще гостям пропонують ліпеники – так звані козубіївські млинці. Таку страву готували в селах, коли потрібно швидко приготувати щось для дітей, а роботи на обійсті чи в колгоспі багато.
– Ліпеники жінки в селах раніше робили в кого з чого було. Вродила цибуля – значить готували цибуляники, бо основний інгредієнт цибуля. Вродила квасоля – значить на столі були квасоляники. А ще капустяники з квашеної чи свіжої капусти, морквяники, гречаники зи з іншої каші, – говорить Неля. Тісто теж робили в кого що було: дріжжеве, на кефірі, на заквасці. Раніше баби в селі робили ліпеники на всю сковорідку, але ми робимо їх меншими.
Готують борщ на буряковому квасі з качкою (вуткою, як кажуть в селі). Але не стравами єдиними – збирають та відтворюють рецепти напоїв. Наприклад, вишняк з місцевих вишень за старим козубівським рецептом. Особливість приготування цього напою у тому, що вишні квасять три місяці.
– Найстаріша страва, рецепт якої записали це верещака (м’ясо, приготовлене у буряковому квасі – прим.авт). Рецеп потім такий же знайшли в книжці рецептів Миколи Гоголя. Виявилося, Гоголь займався тим, що по селах збирав рецепти страв, – говорить дослідниця сільського життя.
Неля також розповіла, що раніше у селах було популярне соління, а от консервувати почали в 1960-роках.
– Консервування у село дійшло в 1960 роках. Його сильно популяризували у тодішніх журналах. Але місцеві не знали як тим ключем закаточним користуватися, і простіше було купити уже готову консервацію, заводи випускали. Тому консервування не було так популярне в селі як соління. Тому й ми в основному все солимо, а консервуємо невеликі гостинці, щоб у місто відправляти, – каже.
Зараз Неля з Олександром варять різні варення, відправляють замовлення-гостинці в разі потреби. А ще створюють пакуночки гостинців «від бабусі» – в’язані шкарпетки і підсушене на печі гарбузове насіння.
«Комунізм виїв усе»: як у Козубівці відроджують українські народні традиції
Неля з Сашком та однодумцями Їздять у села, збирають розповіді старих людей про традиції, обряди, святкування в давнину. Потім не лише записують ці розповіді, а й відтворюють їх. Наприклад, минулого місяця «водили Козу», відзначали свято Маланки так, як це було раніше. А влітку відтворили другий день сільського весілля, від костюмів до розваг. Щоб розвивати туризм у селі, проводять й інші розваги. Наприклад, влаштували Літературну толоку, на яку запрошували письменників та уже готують наступний фестиваль.
– Місцеві жителі нас дуже підтримують, за що ми їм вдячні. Влітку на фестиваль нам потрібні були гарбузи, а нас не було жодного. Так нам до ранку принесли стільки, що не лише на фотозону вистачило, ще й свиней ними зиму годували, – хвалиться Неля. – Ще допомагали насінням для городу, квітника, птицю приносили.
Які ще є родзинки музею «Омелькова хата»
Неля Даниленко говорить, у музеї можна робити все, що роблять звичайні сільські люди. Тут туристи можуть не лише подивитися на експонати чи пофотографуватися. Дозвілля – поспати під грушею на розкладачці, пострибати на залізній пружинній кроваті, посапати город, годувати тварин тощо. Неля каже, проводять навіть у погребі екскурсії, ця розвага популярна у туристів з великих міст. Влітку проводитимуть різноманітні майстер-класи.
Ще одна туристична родзинка – у Козубівці збереглася могила пана, який колись жив у селі. Минулого року в село навіть приїжджала його родичка.
Відчувати себе як у гостинних родичів: відкриють ще одну туристичну садибу
Кілька місяців тому Неля і Сашко купили ще одну стару хату, у місцевої жінки Ганни. Садибу так і планують назвати – «Ганнина хата». Це хата на дві частини, в ній будуть вечорниці і майстер-класи. Сашко буде на печі проводити майстер-класи з приготування старовинних страв.
Неля й Сашко говорять, не ставлять зараз перед собою за мету заробляти на туризмі. Кажуть, лише приводять зараз все до такого вигляду, щоби вийшов продукт туризму, на якому можна заробити.
– Поки що ми тут живемо, це наше життя. Ми хочемо, щоб ті, хто приїздить до нас, відчували себе як удома, в родичів, в дитинстві, в бабусі й дідуся. Або навпаки, допомогти відчути тим, хто ніколи не був у селі, як це, як раніше жили, – каже Неля. – Будь-хто може приїхати до нас, переночувати, зранку піти з нами грядку сапат, чи нарвати яблук, та будь що. Все, що робимо ми у селі – ставайте, за бажанням, робіть з нами. Ми не беремо плати за ночівлю. Я вважаю, кожна людина має право на подорож, але не кожні можуть собі це дозволити. У музеї є банка на розвиток музею, туди можна залишити плату, яку вважають за прийнятну.
Неля і Олександр діляться, через пандемію, коли люди рідше їдуть закордон, зріс попит на внутрішній туризм. Вартість відпочинку в Україні починає зростати, але не завжди зберігається автентичність. Тому господарі «Омелькової хати», вдихнувши у Козубівку туристичний дух, роблять ставку на збереження народних сільських традицій та доступний відпочинок. В цьому бачать модель успіху сільського зеленого туризму.
Автор: Надія Кучер
Читайте ще по темі: «Це з музею, дивись!»: в якому стані хата на Полтавщині, де виріс поет Василь Симоненко. ФОТО
