На яку тему журналісти у Полтаві ніколи не напишуть і чому? Полтавська представниця ІМІ поспілкувалася із головними редакторами і журналістами місцевих медій та запитала їх, яких тем вони уникають й чому.
Наприкінці минулого року міському голові Полтави Олександру Мамаю повідомили про підозру щодо несанкціонованого поширення інформації про розміщення підрозділів ЗСУ, вчинене в умовах воєнного стану (ст. 114-2 Кримінального кодексу України). У зв’язку з цим він зачастив збирати пресконференції, хоча раніше уникав зустрічей з журналістами. У полтавській медіаспільноті виникла дискусія: давати Мамаю вихід у публічний простір чи ігнорувати? Ігнорувати не вийшло. Журналісти продовжують слідкувати за тим, як з рук Мамая вислизає влада керувати Полтавою. У місті вкотре заговорили про необхідність запровадження військової адміністрації. Залишилося питання – які теми журналісти визначили для себе як заборону.
Тетяна Цирульник, головна редакторка сайту новин “Коло”:
Зараз усі табу, в принципі, зняла війна. Писати про все, крім закликів до сепаратизму. Думаю, не писатимемо хвалебні оди чиновнику, які, на нашу думку, того не варті і повністю себе дискредитували: “Мамай-Кива-молодці” – цього точно ніколи не напишемо. А решта – на правах реклами і з відповідним маркуванням, то писатимемо, бо це зарплати і податки працівникам”.
Володимир Паршивлюк, редактор сайту видання 0532.ua:
Можу відповісти виключно за себе, як журналіста. Все, що стосується якихось сімейних конфліктів. Розділ дітей, майна, бізнесу, але особливо – щодо опіки над дітьми. Періодично такі звернення бувають, але у таке журналістові просто не варто влазити. Це просто із досвіду. Так само, я скоріш за все не візьмуся розібрати конфлікт між роботодавцем та звільненим (або ще ні) працівником. Як правило, такі справи забирають багато часу, знайти істину у них складно, обидві сторони мають аргументацію. А значного читацького інтересу такі публікації, переважно, не викликають. Якщо говорити про теми, які могли б отримати резонанс, але за які я ніколи б не взявся. Наприклад, деякі наші колеги у 2014-2015, дотримуючись журналістських стандартів, намагалися висвітлювати позицію «іншої сторони», розповідаючи про аргументацію бойовиків т.зв. днр чи лнр. Я б цього не робив за жодних обставин. Як на мене, якщо людина не визнає суверенітету України і вважає за можливим виходити на акції під прапорами іншої держави або сепаратистських утворень, то і висвітлювати її позицію мають змі росії чи так званих республік.
Анастасія Мацько, журналістка-фрілантерка:
Не змогла б написати комплементарну заказну статтю про роботу міського голови та місцевої влади. Я бачу результати роботи та заглибилася у внутрішні процеси. Тому з поваги до себе, редакції та читачів не змогла б дозволити собі такий матеріал, навіть попри оплату. Не писала б хайпових матеріалів, що стосуються війни, але так чи інакше грають на руку росії. Яскравий приклад — події з ТРО Полтави, коли після публікації у місцевих ЗМІ тему одразу ж підхопили російські. Тобто тут ти проявляєш свідомість, критичне мислення та відмовляєшся від охоплень чи, як комусь може здатися «благого діла врятувати хлопців». Під час війни маємо вмикати жорстоку самоцензуру. Не писала б інформації про загиблого на війні, якщо не була б впевнена у тому, що рідні вже про це знають. Це смертельний гріх для кожного журналіста. Але, на жаль, ми часто ігноруємо необхідність дотримання базових стандартів, коли є можливість публікуватися першими. Це прояв слабкості та непрофесійності, думаю, але не писала б про близьких та знайомих, що загинули на війні. На жаль, це трапляється часто. Але тут ще є момент про конфлікт інтересів та заангажованість. Емоції заважають писати тверезо. Ще була ситуація, коли я висвітлювала тему невдалої пластичної операції. І все вказувало, що саме пластичний хірург — розбійник. Згодом виявилося, що журналістів у цій ситуації використовує саме клієнтка, щоб вимагати гроші. Матеріал я так і не опублікувала, хоч і витратила на нього майже місяць. Відтоді з недовірою ставлюся до таких конфліктів.
Анатолій Мішин, журналіст ОКІА “Новини Полтавщини”:
Особисто я б ніколи не написав про підтримку насильства – фізичного, сексуального, психологічного і таке інше”.
Віталій Улибін, головний редактор сайту “Полтавська хвиля”:
Наразі ми часто стаємо перед вибором. Дуже багато самоцензури насправді, особливо що стосується нацбезпеки. Адже отримуємо багато інсайдів, інформації з фронту. З одного боку вона має важливий суспільний інтерес, з іншого — може нашкодити в перспективі або її можуть розтягнути російські ЗМІ як зраду. Тому часто шукаємо додатково експертів, радимось, перевіряємо перед тим як ухвалити рішення. Те ж саме стосується реклами. Стали більш «всеядними», на жаль, але рекламодавців нині не так і багато, то ж перебирати не доводиться. Почали ставити гемблінгову рекламу. Єдине що — перевіряємо чи має казино українську ліцензію і чи не має афілійованих компаній в росії та білорусі. Якщо якийсь із критеріїв не відповідає — не беремо таку рекламу. Те ж саме з російськомовним контентом. Якщо більш глобально, то ми ніколи не напишемо про будь-яких росіянців — вони нам зовсім не цікаві. Так само ніколи не візьмемо в роботу замовні матеріали з політичною чорнухою — навіть за всі гроші світу. Бо воно того не варте. Нам репутація важливіша ніж швидкий заробіток. Те ж саме стосується неперевіреної інфи. Часто бачимо як колеги публікують інсайди якихось структур, а потім вони виявляються «качками». Тому ми краще пропустимо якусь «сенсацію», але дочекаємось офіційної інформації або хоча б інсайдів від перевірених нами інформаторів, яким ми довіряємо. Новина навіть найрезонансніша живе настільки недовго, що заради миттєвого хайпу втрачати довіру читачів абсолютно нераціонально. Але це тільки наш субʼєктивний погляд. Не засуджуємо колег, які думають інакше. І окреме табу — “трупожерство”. Попри те, що наша русофобія (точніше русопатія, бо страху перед ними в нас немає) в редакції має величезні масштаби, ми ніколи не дозволимо собі опускатись до смакування чиїхось смертей за поребриком. Навіть якщо внутрішньо радітимемо, що когось наздоганяє карма, не будемо про це писати. Бо це, на нашу думку, паплюжить журналістику як таку. Не можна однією рукою писати про огидність роботи скабєєвої та соловйова, а іншою робити те ж саме, що й вони”.
Надія Кучер, регіональна представниця Інституту масової інформації в Полтавській області
