В рамках проєкту на підтримку розвитку сільських територій та музеїв у селі – «Це з музею, дивись!» онлайн-медіа «Фундамент» побував у музеї-садиби поета Василя Симоненка в селі Біївці на Лубенщині. Розповідаємо, в якому стані будинок, де минуло дитинство поета-шістдесятника.
Музей створили односельці Василя Симоненка – експонати збирали усім селом
Першу історію про сільські музеї ми вирішили присвятити поету Василю Симоненку. У січні цього року вшановували пам’ять видатного полтавця – йому мало виповнитися 87, проте він назавжди залишився юнаком, помер у 28 років. Нашою метою не є розповісти, хто такий Василь Симоненко. Детально про біографію розповідати не будемо. Наша мета – розповісти про будинок, який залишився на згадку про поета. Музей у хаті, в якій ріс Василь Симоненко, облаштували 57 років тому.
Як розповіла Лідія Хрипун, бібліотекарка села Біївці, нещодавно Лубенська районна рада зробила капітальний ремонт музею. Зараз село входить до Новооржицької громади.
– Побілили, пофарбували де потрібно. Купили камін, щоб опалювати взимку хату. Хоча піч відремонтували і вона придатна для опалювання, не топимо у ній. Хата стара, 2025 року їй буде сто років, тому не ризикуємо нею опалювати, небезпечно, бо туди де все сухе, вмить спалахне, – розповідає Лідія Хрипун.
Музей у хаті Симоненка створили місцеві сільські жителі. Вони ж підтримують будинок, доглядають, проводять екскурсії бажаючим побачити як жив в дитинстві поет. Бібліотекарка Лідія Хрипун живе неподалік, каже, приїжджають й увечері, то приймають гостей постійно.
– Туристи часто приїжджають подивитися на хату Василя Симоненка, постійно протягом року. Особливо з Києва багато людей їде. Молодь, літератори, – відмикає двері хатини жінка та запрошує входити до хати.
У хаті пахне сіном, і воно на долівці в усіх невеликих кімнатках. Лідія Хрипун пояснює: раніше підлогу в хатах з нагоди різдвяних свят прикрашали запашним сіном.
– Раніше сільська хата складалася з трьох кімнат і – сіней, великої хати та хатини, тобто найменшої кімнати. Але усі вони були невеликими за розмірами, з маленькими вікнами. Мама з Василем жили вдвох, бідно. Та й всі люди в селі на той час жили бідно, – розповідає бібліотекарка.
Особистих речей Василя Симоненка у музеї немає, не збереглися. Але, каже Лідія Хрипун, місцеві відтворили все у хаті так, як було в роки дитинства поета.
Тут все доглянуто та дбайливо розкладено – старий український національний одяг, рушники, посуд, інструменти.
– Мама Василя любила шити, то в музеї є й швейна машинка, але не та, що була в неї. Швейну машинку передала одна жінка з Полтави. Ще є прядило, мама Василева пряла. Все це також зібрали і передали до музею небайдужі поціновувачі творчості Симоненка, – говорить Лідія Хрипун.
Речей Симоненка в хаті-музеї немає, бо коли він після закінчення школи навчався в університеті, потім працював в газеті «Черкаська правда», отримав двох кімнатну квартиру.
– Василь з мамою продали цю хату, коли виїхали в Черкаси, і тут жили зовсім чужі люди. На жаль, люди, які купили тоді хату Симоненків, викинули всі речі поета та його матері. Але ми відтворили все так, як було за його життя, за спогадами земляків, – каже доглядальниця за музеєм.
Лідія Хрипун розповідає, в музей часто передають експонати. Наприклад, цього року оновили портрет Василя Симоненка та вишиваний рушник – подарували меценати.
Нащадки Симоненка живуть закордоном, в Біївці ніколи не приїжджали
Лідія Хрипун розповіла, що в Канаді живе онука сина Василя Симоненка, у неї є син Гордійко. В музеї слідкують за родоводом поета, створили тематичні стенди. Збирають та оновлюють інформацію, спогади про нього.
– Рід Симоненка продовжився. На жаль, вони живуть в Канаді, але кожного року приїжджають в Черкаси. Там є пам’ятна дошка на будинку, в якому жив Василь Симоненко та є музей, робочий кабінет поета, зберігся його одяг. В Біївці нащадки Симоненка, на жаль, не приїжджають, – каже бібліотекарка Бієвецької сільської бібліотеки.
Музей поета – єдина туристична родзинка села
У селі знаменитим земляком пишаються. Про це свідчить не лише доглянута хата та шанобливі розповіді місцевих про його життя.
Майже у кожному кутку в селі, де живе не більше 500 людей, є згадка про Василя Симоненка. На в’їзді до села – вказівники, у центрі села – великий новий банер з словами поета, у місцевій бібліотеці – стенди зі старими фотографіями. Усі банери – нові, доглянуті.
Як працює музей
Музей-садиба імені Василя Симоненка працює протягом 8.00-12.00 у будні. Але – це офіційно. Насправді місцеві радіють, коли в село приїжджають туристи та проводять екскурсію тоді, коли зручно мандрівникам. Варто лише зустріти когось на вулиці чи зайти до місцевого магазину, сказати «код», мовляв, хочемо побачити музей Симоненка.
Місцеві знайдуть відповідальну за музей людину, проведуть екскурсію.
На що ще варто звернути увагу, плануючи відвідати хату, де ріс знаменитий поет: мальовнича природа, річка, місцевість тиха. Але є й мінус – дорога, якої місцями на в’їзді до села практично немає.
Знайти музей можна навіть без навігатора. На центральній трасі про нього нагадують великі вказівники, а у сусідніх селах (Єнківці, Тарандинці) залюбки підкажуть куди їхати – у Лубенському районі добре знають де музей земляка та люблять його. Доглянутий музей – тому свідчення.
Нагадаємо, в рамках проєкту «Це з музею, дивись!» ми відвідуємо музеї, які діють на сільських територіях Полтавської області та розповідати про них. Вважаємо, сільські музеї вартують посиленої уваги. Експонати, що зберігаються там, як і люди, які створюють сільські музеї та підсилюють цим туристичну привабливість регіону – унікальні та варті того, щоб про них дізналися якомога більше. Тож чекайте незабаром на нашому сайті ще більше репортажів з туристичних мандрівок в музеї, які діють у селах та селищах!
Автор: Надія Кучер
