Неля Даниленко, власниця музею сільського життя на Полтавщині готувалася провести перший в Україні фестиваль суржику. Широкомасштабне російське вторгнення змінило плани.
Зараз у садибі-музеї в Хорольському районі живуть 14 переселенців з Харкова, які дивом врятувалися від авіаударів російських окупантів. Кількість переселенців постійно змінюється, одні залишаються, інші їдуть далі. Про те, як сільський музей став місцем, де переселенці можуть відпочити та отримати необхідні речі, Неля Даниленко розповіла «Фундаменту».
Як садиба сільського зеленого туризму стала прихистком від бомб
Власниця музею сільського життя до початку нового етапу війни, як розповіла, готувалася з однодумцями приймати представників Книги рекордів України. Неля Даниленко планувала зафіксувати колекцію як рекордну. Оскільки в музеї зберігається кілька сотень унікального посуду. Говорить, реалізує ідею після закінчення війни.
– Я мріяла влітку повести перший всеукраїнський фестиваль суржику, діалектів та говірок. Так от, мій фестиваль почався в перший день війни. По телебаченню я чую не лише літературну мову, а й діалекти та говірки кожного регіону. Більш того, всі наші гості вже освоїли і ловко балакають місцевим діалектом, – говорить Неля Даниленко.
Зараз двері її музею постійно відчинені для переселенців.
– Моє віртуальне знайомство з першою гостею з Харкова почалося влітку, тоді я отримала повідомлення від Олександри. Вона запитувала чи дійсно у нас тихе село, співають пташки. Ми домовились про приїзд її родини на вихідні, та змінились якісь обставини і вони не змогли приїхати. Друге повідомлення від неї я отримала в перший день війни. Вона написала «нас бомблять, можна ми приїдемо, нас 14 людей». Звісно, ми їх запросили, пояснили, що приймемо і все буде безкоштовно. І харчування, і одяг знайдемо, і все інше, головне – доїдьте.
Неля розповідає, харків’яни виїхали о восьмій ранку, добралися в полтавське село уночі.
– З трьох автомобілів доїхало два. Олександра, яка домовлялася, вирішила заночувати в дорозі і далі прориватися на Львів, а її знайомі розмістилися у нас. Так почалося життя табору. Всім нашим гостям ми сказали, щоб забирали батьків та родичів, привозили до нас. З того часу я вже не рахую скільки нас в таборі, та менше двадцяти не було жодного разу. Хтось зупиняється перепочити в дорозі, а хтось лишається з нами, – ділиться Неля Даниленко.
Музей став їдальнею, а місцеві віддають свої будинки, щоб переселенці могли відпочити
Неля розміщує людей у садибі-музеї разом із коханим Олександром Рожком. Жінка розповідає, як вдалося облаштувати на невеликій території прихисток для переселенців.
– У приміщенні музею ми з Олександром готуємо. У приміщенні музею постійна їдальня та цілодобово працює ноутбук, є вайфай, слідкуємо постійно за новинами. Всі разом не поміщаємося, звичайно, тому наші гості їдять по черзі, потім допомагають мити посуд та чистити овочі на наступну страву, – ділиться Неля.
І жартує, мовляв, згадую як влітку з мене сміялися, що багато консервую. Каже, зараз запаси дуже пригодилися.
Розповідає, що до ідеї допомагати переселенцям долучилися і її друзі.
– Ще один будинок, який ми недавно придбали, щоб облаштувати світлицю для вечорниць та майстер-класів, перетворили в табір для проживання. Крім того, наша подруга Олександра Герасимова розмістила людей у будинку, який придбала до війни, але не встигла туди переїхати, – розповідає Неля Даниленко.
Неля зізнається, гості музею за кілька днів стали її родиною.
– Я за звичкою за обідом веду екскурсії з гастротуризму та розповідаю як ми самі у глухому селі опинилися. Наші гості – дуже цікаві люди. Знаєте, жоден з них не покинув своїх домашніх улюбленців. І тепер є у нас три блакитні пуделі, скільки ж бенгальських кішок, а ще проїздом були черепахи, – каже Неля Даниленко.
Вона говорить, люди, які врятувалися від окупантів та оселилися в її музеї, раніше не мали досвіду проживання в сільській хаті.
– Туалет на дворі, митися потрібно в мисках, воду носити відрами з колодязя, а топити дровами. Та завдяки тому, що всі як одна родина, ми разом з усім справились. Хлопці рубають дрова, топлять печі. Хтось на кухні, хтось робить «їжаки». Дітвора плете сітки, які потім везуть на блокпости, – говорить про сільські будні власниця садиби сільського туризму.
Неля наголошує на тому, що її музей став осередком допомоги, навколо якого об’єдналися всі небайдужі Хорольської громади.
Говорить, представники місцевої влади допомагають з одягом, їжею, ліжками тощо. Представники школи організували збір підручників, іграшок, дитячого одягу. А місцеві жителі з навколишніх сіл приносять щодня продукти для переселенців.
– Залишають під дверима хто цибулю, хто сало. Несуть готові страви, наприклад, вінегрет, пироги, вареники. Дітям щодня гостинці приносять. смачні пироги чи вареники, – каже Неля і додає, що дуже боїться пропустити увагою всіх, хто долучається до допомоги переселенцям (на своїй сторінці у соціальній мережі Фейсбук власниця музею щодня намагається вести звіт допомоги – прим.авт). А на зібрані благодійні кошти не лише закупляють крупи для приготування страв переселенцям, а й долучаються до закупівлі аптечок для фронту.
Фото: зі сторінки Нелі Даниленко у соціальній мережі Фейсбук
Автор: Надія Кучер
