Робота, де від тебе іноді не залежить нічого, але в той же час залежить майбутнє цілої країни. Ми поспілкувалися із воїном ЗСУ, бійцем 95 ОДШБ пирятинцем Вадимом (позивний Преса), підрозділ якого виконує бойове завдання на Донеччині.
– Вадиме, як ти потрапив до ЗСУ?
До ЗСУ потрапив, працюючи журналістом. Часто критикую владу, перед тим як мені вручили повістку, збирав підписи проти церкви московського патріархату. Припускаю, повістка – спосіб змусити мовчати. Звісно, я міг би оскаржувати такий стан речей, але я вирішив, що треба поїхати. Нас привезли на Житомирщину, тут був відбір у десантно-штурмові війська. Вишикували й військовий розповідав про працівників військоматів, для яких головне показники і повістки. Тож цей чоловік сказав: «Хто не хоче служити – зробіть крок вперед». Дехто вийшов. Вони тим же автобусом поїхали додому. Їм написали, що вони не придатні за станом здоров’я. Далі ми зайшли до будівлі й там був знову відбір. За станом здоров’я, за психологічним тестом і так далі. Мені задали питання, чи немає проблем зі спиною, адже візуально лікар побачив, що проблеми є. Але я сказав, що все добре. Я вирішив, що маю приєднатися до лав ЗСУ, адже сьогодні це єдиний правильний шлях, у нашій країні ще багато роботи, і треба не лише зовнішнього ворога подолати, а й потім – внутрішнього, через якого наша країна тоне в корупції.
– Чи легко відмовитися від свого життя поза армією?
Відмовитися нелегко. Але не дарма наш девіз “ніхто окрім нас”. Хтось має зараз тут бути, адже чиновники та їхні родичі вже давно повтікали. Найтяжче – це не бачити своїх рідних місяцями. Я, як і більшість моїх колег, все ж таки сподіваємося, що влада прийме розумне рішення щодо демобілізації, адже воювати не повинні одні й ті самі люди роками. У нас більшість людей говорить так: прийду з армії додому – спалю цю бісову форму та все, що з нею пов’язане. Це говорять навіть ті, хто підписав контракт на 5 років. Як тут можна бути щасливим, коли тут кожен день вбивають…
– Вадиме, скажи, чи відчули ви анонсоване путіним перемир’я на свята?
Лише за один святковий день – 6 числа – у нашій роті було 4 трьохсоті, 1 двохсотий (полтавець, Дмитро – авт.). Обстріли не припинялися. «Насипали» з мінометів, танків, з СПГ, з АГС, кидали фосфор на позицію. Щоправда, ми трішки просунулися вперед, велися стрілкові бої, противник намагався в деяких місцях піти в наступ і прорвати позиції оборони. У наступні дні й до сьогодні ситуація не краща. Але звісно, ми стоїмо там, де маємо стояти. Ворожі активності не змінюють наші настрої.
– Трішки вперед – чого це насправді коштує? Скільки це трішки?
Трішки вперед – це ціною десятків життів. Зараз морози і майже не реально йти вперед, окопуватися ніяк, сидіти довго на одному місці ніяк. Противник має перевагу у зброї та живій силі. По суті ми йдемо усіпшно в наступ, займаємо позиції. Але ми потім не можемо оборонятися, оскільки противник вибиває нас важкою зброєю. А у нас, на жаль, немає її в такій кількості. Тому щоб просунутися далі, потрібна потужна підтримка артилерії. Сподіваємося, що згодом так і буде.
– Чи пам’ятаєш, які відчуття були під час перших обстрілів, коли тільки приїхали на передову?
Коли ми приїхали на Донбас, то перше, що побачили, – фосфорні бомби. Нас завезли в село за кілька кілометрів від лінії розмежування. Там досі живуть люди, працюють магазини, але весь час обстріли. Ми прибули туди вночі. І одразу побачили, як все яскраво засвітилося білим світлом. Це сепари випалювали з посадок наших військових.
Потім нас розселили, повідомили, що за кілька днів моя група вогневої підтримки вирушає на позицію. Ми вночі сіли в «шишаріка» (ГАЗ 66 – авт.). Окрім нас там була купа боєприпасів, каністри з пальним, продукти та вода. Ми їхали якимись полями. Перед цим моя група опрацьовувала карту позиції, в принципі ми знали, що десь біля міста М. будемо, але нам дали лише частину карти, де були зазначені наші позиції, відстані до противника, його спостережні пункти та місця, де знаходиться важка техніка, яка працює. Чим далі ми їхали, тим сильніше було чути вибухи. Потім вантажівка зупинилася, у повній темряві ми розвантажилися. Перше, що було видно в темряві, розбиті будинки, дорогу у вирвах від снарядів. Кілька кілометрів ми йшли шляхом, де були понівечені, розтрощені автівки. Зі всіх сторін були спалахи та вибухи, важко було зрозуміти, звідки летить і де саме падає… Потім ми пішли полями. На вулиці була злива. Коли ми дісталися до позиції, опинилися в траншеях повних води. Нас завели в бліндаж, де щойно почали пояснювати обстановку, як з вулиці хтось голосно закричав: «п***ри!». Всі вибігли, почалася стрілянина. Наша група була шокована, ми ще не розуміли, що саме відбувається, але вже за кілька хвилин оговталися та побігли нашим на допомогу, почали стріляти у відповідь. Відчуттів майже не було ніяких, все дуже швидко. Тільки після хвилин 20 стрілянини ми почали приходити в себе й розуміти, що навколо дійсно страшна картинка. Було трохи лячно. Тої ночі до ранку ми вже не спали. А коли почало розвиднюватися, у далині я побачив розбиті будівлі міста М.
На позиціях я пробув шість днів, за цей час майже не спав, лише по декілька годин на день. Спати зовсім не хотілося, ми були повністю мокрі. І постійно була небезпека ворожих ДРГ. За цю зміну один наш хлопець був поранений: отримав осколок в голову від гранати. Потім кілька днів відпочинку – і знову на 6 днів…
Щодо їжі, то я згадую слова нашого ротного Пчєли. Колись він ще на навчаннях розповідав, що багато в його взводі скаржилися, що їх командування не годує на позиціях. А по факту їжі було вдосталь. Просто за нею треба ходити, адже на саму позицію тобі ніхто її не принесе. Так само і в нас. Є точка, до якої може доїхати машина. Туди підвозять набої, їжу та різні необхідні речі. Хочеш їсти – йдеш кілька кілометрів і приносиш собі все, що треба. Звісно, це небезпечно. Але раз на декілька днів ми вночі виходили на такі пункти за водою та продовольством. Там підвозили і цукерки, і різні солодощі та консерви.
– З собою берете один рюкзак? Що міститься в твоєму штурмовому рюкзаку?
У моєму рюкзаку є півтора літри води, запас їжі (батончики, цукерки, консерви) на кілька днів, масло та засоби для чистки автомата, запасна рація, планшет, павербанк, бінокль, тепловізор, близько 700 патронів для АК, запасні шкарпетки, декілька одноразових душів, ліхтарик, запальничка, 30 метрів мотузки, кішка для мін, ніж, компас, ліки, дощовик, лопатка саперна та різні необхідні дрібниці. Важить такий рюкзак близько двадцяти кілограмів.
- Окрім ведення бою та наступальних дій ми вивчали, інженерну справу, тактичну медицину, відвідували саперні заняття. Окремо, по бажанню, у нас були ще додаткові заняття. Я ходив на зв’язок, управління безпілотними апаратами. Ми багато стріляли, ходили в різні марші. Були нічні навчання з оборони, з наступальних дій, орієнтування на місцевості. Десантування з гелікоптера, штурм будівель та багато іншого. По суті наш ротний давав нам більші навантаження. Коли інші роти нашого батальйону відпочивали, ми проводили активні заняття. У нас були ранкові пробіжки цілою ротою, ми до пізньої ночі ходили на нічні заняття. Зараз розуміємо, що це все було дуже доречно.
– Пригадай, що було найважче в навчанні?
Найбільшим випробуванням, мабуть, стало для нас десантування з вертольота. Ми виходили вдосвіта з повними рюкзаками по 20 кілограмів, а наш взвод ще додатково ніс колективну зброю. Проходили близько 4 кілометрів, там по нас прилітали вертольоти. Ми летіли на точку висадки. Там штурмували будівлі, закріплювалися, деякий час займали оборону, потім ми знову зі всім цим йшли понад 5 кілометрів, там окопуватися повністю, потім нас знову забирали вертольоти і ми летіли на місце, яке перед цим штурмували, там знову займали оборону. Через певний час нас забирали й везли на базу. У такому режимі ми працювали декілька тижнів. Багато в кого почалися проблеми з колінами та спинами. Але такі навантаження дали певний результат. Фактично, на фронті наша рота зі всього батальйону зазнала найменших втрат. І там, де не змогли закріпитися інші роти, нас міняли місцями – і ми спокійно там швидко закріплялися.
– Яке ставлення керівництва до військових?
У кожного різне. Але в нас проблем поки не виникало. У нашому взводі не багато людей, але це дійсно круті хлопці, які прийшли сюди не гроші заробляти, як багато люблять про військових говорити. У нас майже всі у взводі – це люди з вищою освітою, які давно сформувалися як особистості, які мають сім’ї. Тому ми одразу пояснили, що ми сюди прийшли добровільно й не дозволимо неповаги до себе від керівництва. Наш взвод трішки по-іншому навіть працює. Я б сказав, що ми більш автономні. Фактично, ми усі свої питання вирішуємо самі, складаємо собі зручні графіки, звісно ж, порадившись з командиром. Тому, мабуть, нам і йдуть назустріч і проблем ми поки не маємо з цим. Навіть тут на фронті ми можемо вільний час планувати, як нам потрібно, і не відчувати обмежень чи утисків.
– Чи відчуваєте підтримку? Хтось допомагає вам?
Звісно, мені з перших днів допомагають друзі та знайомі. Все, що необхідне нам для роботи, у нас швидко з’являється. Хоча багато на що скидаємося й самі: від форми – до машин. Також дуже допомагають наші волонтери, особливо Світлана Німець. Вона безстрашно їде фактично на передову, привозить різні смаколики та необхідні речі. Я вдячний їй, усім працівникам волонтерського штабу та людям за допомогу. Також нами опікуються й житомирські волонтери, тож дякуємо кожному, хто підтримує нас, чим може. Також часто з дому кохана передає різні смачні страви, які допомагають відчути себе трішки по-домашньому. Ось сьогодні моя Оленка передала тортик та котлетки, а сестра та мама приготували смачні салати. Такі подаруночки з дому безцінні.
- Жива сила противника переважає нас в рази. Противник себе веде по різному. Були випадки, коли ми спостерігали, як вони спокійно групою в 5 осіб йдуть в повен зріст серед білого дня. Ми чули, як вони говорили про щось, курили. Коли по них наші відкривали вогонь, то вони особливо не реагували і йшли далі. І тільки коли влучили, то почали ховатися. Часто з їхньої поведінки здається, що вони під психотропними препаратами. Ми стріляємо, а вони сунуть, як зомбі. На наших позиціях противник майже щодня йде в наступ. Вони маленькими групами намагаються атакувати спостережні пункти. В основному це безуспішно. Інколи були випадки, що нам доводилося відступати трохи назад. А от коли на початку року наша рота пішла вперед та просунулася на позиції сепарів, то вони почали гатити з важкої зброї.
По телевізору люблять показувати росіян як непідготовлених військових, які воюють «з палками». Це повна брехня. Те, з чим стикаємося ми, свідчить, що у них сучасна зброя. А також набої до автомата в основному або бронебійні, або з пурпуровим наконечником, який при входженні в тіло розриває плоть. Також у них є якісна броня, тепловізори, оптика. На свої позиції вони дозволяють собі їздити машинами. Нам же доводитися йти кілометри до позицій, оскільки автомобілів часто немає або вони не можуть проїхати. Саме тому ви бачите в мережі постійні збори «на авто». Адже автівок критично не вистачає. Тож вдячні волонтерам та людям, які долучаються до цих зборів. Коли ми відбили позиції сєпарів, то побачили в їхніх бліндажах вдосталь води та їжі, і в кожному бліндажі дуже багато горілки. Вони дуже багато п’ють на позиціях.
- Своїх вбитих вони рідко забирають. На цих позиціях, що зайняли ми після штурму, залишилося багато вбитих ворогів. Вони досі лежать там, і ніхто не забирає їх. Ми такі місця позначаємо як «там, де дохлі кабани». І цих «кабанів» лежать сотні.
– Які люди тебе оточують? Хто вони, наші захисники?
Мені пощастило, навколо мене цікаві люди. Кожен зі своєю неповторною історією. Розкажу про кількох. Наприклад, Володя (Док). Він у нас як бойовий медик роти. Хоча по штатному розпису він у взводі вогневої підтримки працює на «Корсарі». Але по факту, коли хтось ранений, то зазвичай він йде його витягувати, надає першу допомогу. Навіть під обстрілами. Одного разу Володя пішов за трьома трьохсотими. Ми були на позиції в сусідній посадці й бачили, як Док перебігав відкриту територію з пораненим, а позаду нього всю дорогу супроводжували прильоти з мінометки. Сам Володя із західної України. До цього він працював в Лондоні будівельником. Має двох дітей. У Володі завжди з собою Біблія. Він навіть в окопі її читає.
Сварог – Сергій з Хмельницького. Працював програмістом. Пише коди для міжнародних компаній. Але разом зі своїм братом Імператором, який також у нашому взводі, вирішили піти воювати. Сергій займається бігом, брав участь в різних забігах та марафонах. До цього часу він жив у Львові, але як говорить, приїхав брат і запропонував йому піти в ЗСУ, і він не вагаючись пішов.
Також у нашій роті є Олександр, його позивний Святий. Сам він з Луганська. Має дітей та дружину. Розповідав, що в Луганську його часто цькували сусіди через церкву, до якої він ходив, оскільки вона не православна, і тим паче не московського патріархату. Тож люди називали його церкву «засланими козаками американського уряду» й навіть погрожували родині розправою.
Святий грає на гітарі, має свої власні композиції та кліпи, любить готувати щось смачненьке. Розповідав, що був наркотично залежним, але саме віра в Бога врятувала його. Святий може стати прикладом для багатьох, адже він радіє абсолютно всьому. Навіть самій гидотній каші, якою нас годували під час навчання. Ми її називали “шпаклівочна”, а він їв зі словами “Боже, какая прекрасная пища. Вкуснее я не ел. Спасибо тебе Господи за этот прекрасный обед”.
Святого першого із нашого взводу тяжко поранили. Є в цьому щось символічне, він ніби захистив всіх нас. Зараз Святий проходить курс реабілітації після важкої травми. Йому осколок прилетів в шию. Він дивом залишився живий. Не дарма він вірить в диво, називаючи його Богом.
Авторка: Анна Сидоренко
