12 серпня у Опішні (Полтавщина) відбувся щорічний ГастроЕтноФест “Борщик у глиняному горщику 2023”. Організаторка – місцева етнологиня Олена Щербань. Я поїхала на захід разом із журналістами і у своєму блозі хочу зараз розповісти, чому цього року до фестивалю посилена увага та чому журналістам не були раді, а навпаки, не пускали на територію.
Фестиваль борщу чи весілля?
“Зваримо 90 різновидів борщів за день з 8 ранку до 19.00, а ви скуштуєте, обравши найсмачніший! До борщів качана каша, шпундра з буряками, вареники, галушки, баба шарпанина, вергуни, коржі з маком, киселі” – так зазначено у описі події на Фейсбуці. Якщо погуглити “фестиваль борщу”, “борщик у глиняному горщику” – швидше за все, пошуковик видасть вам апетитні фото страв, яскраві відео, на яких етнологиня Олена Щербань радо запрошує усіх смакувати борщами. Ось кілька скріншотів, де вона запрошує на фестиваль “Борщик у глиняному горщику”:
Як бачимо, першочергово організаторка називає свій захід фестивалем та запрошує всіх. Про те, що проводиться фестиваль, свідчить і великий банер на території “Лялиної світлиці”, де й проходив фест:
На вході на територію напис вже інший – “Весілля весілля”:
Організаторка йменує фестиваль ювілейним, десятим. Та він вийшов радше скандальним.
На перший погляд вам може здатися, що організаторка фестивалю етнологиня Олена Щербань потерпає від нерозуміння її добрих намірів популяризувати туристичний потенціал Опішні з боку місцевої влади. Колоритний образ етнологині привертає до себе увагу, чи не так?
Напередодні фестивалю мені розповіли, що вхід на фестиваль буде платним (власне, він платний щороку, й особливого здивування це не викликає). Я вирішила зателефонувати Олені Щербань й поцікавитися, чи буде вхід платним для журналістів та дізнатися деталі фестивалю. На що почула у телефонній слухавці, що вхід не платний, а за її особистим запрошенням (чи платне те особисте запрошення, не повідомила). Щодо журналістів, то пустить лише тих, кого захоче, бо фестиваль – її приватний захід, на приватній території. Також сказала, що журналісти пишуть на неї замовні статті та зводять наклепи.
Відповідь етнологині остаточно переконала мене, що варто поїхати з колегами та пересвідчитися, чи зможуть вони висвітлити подію, яку організаторка анонсує як всеукраїнську та навіть міжнародну.
Приїхавши на місце, ми із колежанкою Ольгою Стенько намагаємося пройти. Вхід загороджений парканчиком із дерева, пройти далі платно – 100 гривень і має бути персональне запрошення Олени Щербань. Мене впізнає, підійшовши, організаторка і виносить вердикт: “Кучер я не запрошую. Це моє весілля. Це моя приватна територія, вийдіть”. Запитую, чому я не можу пройти, адже хоча територія й приватна, але на ній оголошено проведення публічного заходу. Відтак, я, як громадянка України, маю право скористатися послугою й відвідати захід. Тим паче, в жодному із анонсів не було оприлюднено щось на кшталт “Кучер і всім журналістам вхід заборонено” або “Це не фестиваль, а моє приватне весілля/вечірка/дискотека” тощо. Пояснень не отримую. Відповідь Олени Щербань: це не фестиваль, а весілля, молоді не хочуть, щоб були журналісти. На прохання покликати молодих, я сама запитаю у них дозволу, отримую відмову.
Відходжу від входу, оскільки законодавчо організаторка має рацію – я не бажана на її приватній території, а вхідного квитка, який назвала Щербань донатом на ЗСУ, мені не продали. А оскільки я не купила послугу, відповідно, вимагати її мені надати, в даному випадку пройти на територію фестивалю, не маю права.
Доводиться знімати з вулиці, подалі від її будинку, але й це не влаштовує Олену Щербань:
Так само не пустили на територію й Ольгу Стенько. Тож виконувати редакційне завдання їй довелося з вулиці:
Однак читачі зможуть дізнатися про те, як же насправді відбувався фестиваль. На місці працювала команда видання “Полтавська хвиля”, також вдалося попрацювати Ользі Стенько.
Тепер коротко про основні претензії до Олени Щербань:
- На проведення фестивалю організаторка не мала жодного відповідного дозволу.
- Санітарні норми не дотримані, оскільки підтверджуючих документів немає.
- Укриття для відвідувачів на час повітряних тривог немає, тобто недотримані безпекові норми.
- Організаторка не є приватною підприємицею та не сплачує податки у бюджет громади, організовуючи та проводячи публічні заходи.
Про це сказав Микола Різник, голова Опішнянської громади:
Жодного дозволу Олена не отримувала, більше того, отримала заборону від РВА в проведенні масового заходу. Повідомлені усі служби, від деяких хотілося б відповідної реакції, – сказав Микола Різник. До слова, тут можна перепитати у нього напряму та прочитати його коментарі.
До речі, мене дуже здивувала відповідь Олени на запитання журналістів “Полтавщини” про відсутність на території проведення фестивалю укриття:
«Яке укриття? Ми − приватна садиба. Укриття є у селищній раді і кожен відповідає за своє життя у війну сам.
Уже всі ці вище згадані причини просто спонукають журналістів перевірити – чи дійсно все так, як говорить місцева влада та знайти відповіді на запитання – як можна проводити публічний захід, називаючи його приватним? Як можна робити платним вхід, але не звітуватися яку ж суму було зібрано на ЗСУ? Зазвичай організатори заходів, на яких збирають донати для українських військових, мають за честь прозвітуватися за зібрані кошти та охоче це роблять. Як можна запрошувати щонайменше кілька сотень людей та не забезпечити елементарну базову потребу – безпеку?
І головне запитання: якщо приховувати на фестивалі немає чого, навіщо виганяти журналістів, звинувачувати у брехні, не надавши цьому доказів? Причому не мене єдину – представників та представниць трьох різних видань.
Наостанок – чому я маю особисту думку, що організаторка фестивалю борщу маніпулює темою етноїжі та гостинного туризму. Фестиваль оголошений як всеукраїнський (учасники і гості – з різних міст України). Коли дозволу на проведення організаторка не отримала – перейменувала захід на приватне, як пояснила, весілля. Про одне тільки забула – зняти банер із назвою “Десятий етнофестиваль-квест “Борщик у глиняному горщику”. А весілля дійсно могло бути у “Лялиній світлиці”, але несправжнє – відтворення старовинного українського обряду, як от на архівних відео з “Лялиної світлиці”. Тож чи не простіше працювати, не отримуючи на це дозволи та не сплачуючи податки та звинуватити журналістів у замовності, аніж чесно показати як організований та проведений фестиваль?
Враження колег про гостинність та відкритість до журналістів від Олени Щербань можна оцінити тут і тут.
Текст: Надія Кучер
